Люди ж мають якийсь інстинкт самозбереження. І він мав би допомогти нам знаходити тих, хто нам дійсно підходить. Тоді чому ми просто не слухаємо цей інстинкт?
Чому ж буває, що люди подобаються одне одному і не зізнаються? Як два однойменні полюси магнітів, які бояться близькості. Хіба важко просто зізнатися? Але ж нам треба ще подумати про свою самооцінку, почуття... Туфта... Треба щось робити! Хіба самооцінка покращиться, якщо її постійно оберігати? Хіба щось зміниться, якщо ти будеш тихенько страждати у своєму куточку? Хіба ж те, що не вбиває фізично не робить нас сильнішими?
Страх паралізує... Ми не можемо промовити ні слова. Не можемо сказати, написати, показати поведінкою, адже его надзвичайно налякане: а що, якщо мене не полюблять, якщо відмовлять? І що тоді? Та нічого ж не трапиться! Ми не помремо, не захворіємо, ніхто не буде насміхатися - всі і так все розуміють.
Тоді чому ж так важко це зробити? Якісь гальма всередині нас... Адже вони можуть знищити все життя, зруйнувати мрію. Хіба ж самооцінка і почуття важливіші за щастя і мрії?
Немає коментарів:
Дописати коментар