Дві половини життя.

Ось я перед вами
Така, як я є.
Ось я перед вами
Чи треба вам це?
Та ні, я вже знаю,
Вам треба слова
Красиві, ліричні,
Без кривди, без зла.
А я так не знаю
Я правду пишу.
Вам треба лиш гроші,
Понти і красу.
Тому не виніть,
Якщо тут я одна,
А там, перед вами,
Є іншою я.
Бо краще вже в масці
Ховати життя,
Ніж душу відкрити
Злим вашим очам.
І знайте, тому
Ми й вмираєм самі!
Немає вже долі,
Немає душі...

Небо над Берліном.

Ви бачили фільм "Небо над Берліном"? Навряд чи, зараз таке вже не дивляться. А треба.

   Цікаво було б стати янголом, хоча б на декілька днів. Політати над світом, подивитися. Тоді б багато мрій здійснилося. Наприклад, можна побачити весь світ. При цьому не треба стояти в чергах, купувати білети, робити візи... Тебе ніхто не бачить, але ти бачиш все. Навіть більше, ніж треба.
   Ти бачиш людей такими, які вони є. Без прикрас. Бачиш їх брехню, сором, пустоту. Бачиш радість, щирість, кохання.
   Правда стає твоїм провідником. Суть життя тут, перед тобою.

Але... ти один.

Ні.

Ні, я не знаю, що  робити

Стою над прірвою у житі

Дивлюсь на знищені життя.

Хтось бачить світло, бачить квіти,

А в мене у очах лиш страх.

Волію більше я не жити,

Ніж тліти попелом невдах.

Бо краще кожен раз горіти,

Як фенікс – віддавать життя,

Ніж день у день в пітьмі сидіти

І бути схожим на сміття.

Воно жевріє довго й нудно

І залишає купку брухту,

Яка розсіється в повітрі

І не залишить ні сліда.

Імена.

 

Не люблю імен. Чому? Напевно тому, що сама їх погано запам'ятовую.

 Імена... Вони ніякого стосунку до нас самих не мають, адже не ми їх обирали. З самого народження нас приковують до чужого, а іноді приписують до цього свої страхи, мрії, фантазії. 

 Як на мене, краще вже обирати ім'я просто так. Ніби воно з'явилося нізвідки, ніби воно саме знайшло своє місце. Не треба безглуздих пошуків у інтернеті значень імен. Якщо назвати дитину Анджеліна, вона не зобов'язана ставати відомою актрисою, отримувати оскари. Тому, не засмучуйтеся, якщо цього не станеться. Не приурочуйте імена до пам'яті про своїх рідних, дідусів, батьків. На світі і без того багато стереотипів, нащо дитині ще й ваші. 

 Іменами нас ніби заковують в чиєсь чуже тіло. І ти мучишся, намагаєшся вирватися. 

 Імена не розкривають суть людини, а тільки будують її образ в наших головах, і не завжди правдивий образ.

 Звичайно ж, я перебільшую. Ім'я має мати кожен, так вже склалося... Мене моє влаштовує. Не маю нічого проти нього. Я просто намагаюся сказати, що імена нічого не дають, окрім самих імен. Не треба надавати їм особливого значення. Адже ми самі створюємо себе. Нам не потрібен образ - ми вже з народження маємо все, що нам потрібно.

 Просто будьмо собою, без прикрас.

Єдність.

Іноді здається, що ми всі різні. У кожного свої думки, свої цілі, плани, мрії. Але ж по суті, ми одне ціле. Ми всі складаємося з маленьких частинок, з порошинок та атомів. І ці атоми, сплітаючись, утворюють одну цілісну систему, під назвою Всесвіт. Ми просто попіл, але зібраний так тендітно і з любов'ю.
Ми і є Всесвіт. Кожен з нас. І кожна деталь, навіть найменша, має значення. Все не просто так, і ти не просто так. Без тебе зникла б частинка Всесвіту. Ця часточка мізерна, але скільки в ній закладено: думки, цілі, мрії.
Нам здається, що ми все знаємо. Та ми не знаємо нічого. Не знаємо себе, не знаємо цей світ. Ми лиш порох і колись перетворимося у нього назавжди.
І хіба варто вважати, що створіння, котре зліпило нас, котре створило всю цю красу може бути настільки примітивним, щоб просто відправити нас в пекло чи в рай? Хіба ж не має у нього більше фантазії, хіба ж хтось справді думає, що на нього чекають зверху ангели, а знизу чорти? Ця казка, яку розповідають століттями, не дозволяє нам побачити і відчути справжню суть речей. А суть в єдності: з природою, з людьми. Ми завжди були і будемо одним цілим, адже атоми нероздільні. І навіщо всі ці війни, несправедливість, жорстокість? Хіба вони щось змінять?

Коли прийде час, ми всі в одну мить перетворимося в попіл. І це, мабуть, буде найщасливіший день нашого життя. Адже ми ніколи не будемо більш єдині, ніж у цей момент...

Друг.

   Ви вірите в кохання з першого погляду? Я ні, бо знаю, що існує тільки дружба. Дружба, перевірена роками, відстанями, розставаннями. Буває дружба з першого погляду. В це я вірю. Це завжди приємно і неочікувано. Ти просто бачиш незнайому людину. Ти не знаєш її, а вона тебе. Ви не обов'язково одразу знаходите спільну мову, але відчуття, ніби у вас одна душа на двох.
   Шкода, що іноді ми помиляємося. Ідеалізуємо зовсім чужу нам істоту, дофантазовуємо неіснуючі риси характеру, а потім... А потім розчарування. Пустота. Бо ти вже пропустив через себе віру в можливість існування другої частини своєї душі. Ти змушуєш себе відчувати абсолютну відповідність ваших доль. І це не дає тобі спокійно думати і робити свою справу. Це роз'їдає тебе зсередини. Це неприємно, але пережити можна.
   І настає просвітлення. Воно приходить не після першого розчарування. Комусь доведеться багацько помилятися. А комусь взагалі не вистачить волі змиритися з розчаруванням і він все життя проведе з кимось чужим, не розуміючи того, що відбирає не тільки своє, але й чуже щастя. Та якщо все ж таки вистачить духу дійти до кінця, ти ніколи не пошкодуєш, бо "кожен фініш - це по суті старт". 
   Приходить розуміння самотності. Не те, яке проповідує інтернет: я інтроверт, у мене депресія і т.д. Це виправдання... Я й сама іноді їх використовувала, бо це дуже зручно.    Самдостатність - от що отримуєш замість чужої, ідеалізованої тобою людини. Приходить розуміння того, що ти особистість, а не натовп. Ти прийшов і підеш один. Не варто витрачати час на чужі мрії та ідеали. Бути собою - ось що варте боротьби.
   Будьте собі другом, а не ворогом.

Один шлях.

   Якщо ти вкладаєш всю душу в якусь справу, якщо викладаєшся на повну - це, в будь-якому випадку, хтось помітить. Можливо, не одразу. Потрібно багато часу, терпіння і роботи над собою, щоб інші люди перестали думати про себе хоч на хвильку і звернули на тебе увагу. Та й не тільки на тебе, а й на твою роботу, талант. І це вдвічі приємніше. 

   Вискочок не любить ніхто, а знавців своєї справи поважають всі. Про це треба пам'ятати і чітко йти до своєї цілі. А ціль у всіх розумних людей тільки одна - самовдосконалення. Тому, не здаватися - от мій девіз по життю.

   Я втомлена, але щаслива, бо маю ціль. Я не блукаю в темному лісі, а стою на видному місці. А переді мною дорога. І куди вона приведе залежить тільки від моїх рішень. Я не належу світу, а він не належить мені. Ми співіснуємо. Ми одне ціле. І це дуже приємно.

В гайочку дві стежини розійшлись –

Отам, де осінь пізняя блукала…

Одна вела нагору, друга – вниз,

І далі яром темним пробігала…

Страждало серце: вибрати я міг

Одну лише… Одну з тих двох доріг...

Тож другу стежку, зрештою, обрав –

Оту, що ледь виднілась серед трав…

Неходжена, не стоптана ніким

Ховалася за пагорбом сумним…

Якби ходили люди тут частіше –

Вона була б і ширша, і пряміша…

Але обидві листям замело –

І сліду жодного тимчасом я не бачив…

Мене убік від першої вело –

І я пішов… І не жалкую наче…

Але тепер вже пізно жалкувать –

Мені її ніколи не пізнать!

Колись літа мої візьмуть своє –

І я, зітхнувши злегка, пригадаю:

Стежини дві, що розійшлись за гаєм…

І проясниться враз життя моє! –

А що, коли б я першою пішов?

А що, коли б я щастя там знайшов?..

Р. Фрост

Дорослі діти.

Вона біжала зі швидкістю світла. ЇЇ ноги, здавалося, перетворилися на пружинки і підстрибували на висоту баобабів, котрі оточили навколишні місця. Вона біжала не зупиняючись, не бачачи перед собою ні крапельки світла, ані надії на те, що її ноги протримаються ще хоч кілька хвилин. Вже й не думала від чого біжить. В голові промайнула та дивна ніч, яка змінила її реальність назавжди. Погляд великих очей з глибини великої батьківської шафи. А перед тим, вона точно знала, він був під її ліжком, цей погляд! Хіба хто допоможе тепер, коли зрозуміло, що цей світ тільки для неї, це вона його створила. А зараз клаптик з її голови ожив, але вже не в таких радісних фарбах - він гине чомусь.
Дівчина давно вже не згадувала своїх дитячих фантазій. Бо весь її час займав дорослий світ цифр, а в ньому немає місця для мрій. Колись нереалістичні, але такі чарівні фантазії перетворилися на абсолютно зрозумілі дорослі цілі. Треба працювати, треба поспішати, варити борщі, народжувати дітей, заробляти гроші! Гидота... Краще б вона була дитиною завжди. Але ж так не можна: шмальність-відповідальність, правила-мударива...

І от запитання: чи можна врятувати хоч краплинку дитячості в собі? Так, щоб фантазію не треба було стимулювати, в тому числі алкоголем, наркотиками, щоб вона сама працювала на тебе, щоб вона знала твоє серце, твої думки і вміла їх об'єднувати в одне ціле. Оце і є творчість, оце і є мистецтво. Та хіба ми можемо втілити таке в життя? Та ні, у нас повно справ, ми реалісти, нам лінь...

Ми просто боїмося бути тими, ким ми є.

Друга.

Якби ж ви знали, що я відчуваю,

Коли підношу очі догори,

Якби ж ви бачили ті сходинки до раю,

Що стеляться ще з ранньої зорі.

Тоді б я, мабуть, розпачем укрилась,

Два тижні не виходила б з пітьми,

І  кожен день у вічності просила б,

Щоб душі ваші мороком покрив.

Та ж не виніть моє нужденне серце,

Бо всі ми – люди, хочемо життя

Такого, як ні в кого, як уперше

Відкрити книгу власного буття.

Щоб там були і казка, і пригода,

І вічність, щоб зловити мить краси.

Дитинство не скінчилося б ніколи,

У місці, де радієш від журби.    

Перша.

Чому не може бути так,

Що я і ти, що ти і я
Разом, навіки, назавжди,
Сьогодні, вічно - я і ти?

Чому шукаю я в словах,
У буквах, реченнях, листах
Твоє життя, твої думки?
Хоча й хотілось навпаки...

Щоб ти мене шукав в словах,
У віршах, нотах, у піснях,
Щоб кожен час і кожну мить
Не забував - тебе болить!

Болить, бо я ще не твоя,
Бо ти не мій, бо ти - не я.
Бо нам, напевно, не туди
І в різні сторони сліди.

Ти завжди там, де нас нема.
Ти там, де інші, де не я.
Ми в різні сторони життя
І ти не мій, і я не та...