Дорослі діти.

Вона біжала зі швидкістю світла. ЇЇ ноги, здавалося, перетворилися на пружинки і підстрибували на висоту баобабів, котрі оточили навколишні місця. Вона біжала не зупиняючись, не бачачи перед собою ні крапельки світла, ані надії на те, що її ноги протримаються ще хоч кілька хвилин. Вже й не думала від чого біжить. В голові промайнула та дивна ніч, яка змінила її реальність назавжди. Погляд великих очей з глибини великої батьківської шафи. А перед тим, вона точно знала, він був під її ліжком, цей погляд! Хіба хто допоможе тепер, коли зрозуміло, що цей світ тільки для неї, це вона його створила. А зараз клаптик з її голови ожив, але вже не в таких радісних фарбах - він гине чомусь.
Дівчина давно вже не згадувала своїх дитячих фантазій. Бо весь її час займав дорослий світ цифр, а в ньому немає місця для мрій. Колись нереалістичні, але такі чарівні фантазії перетворилися на абсолютно зрозумілі дорослі цілі. Треба працювати, треба поспішати, варити борщі, народжувати дітей, заробляти гроші! Гидота... Краще б вона була дитиною завжди. Але ж так не можна: шмальність-відповідальність, правила-мударива...

І от запитання: чи можна врятувати хоч краплинку дитячості в собі? Так, щоб фантазію не треба було стимулювати, в тому числі алкоголем, наркотиками, щоб вона сама працювала на тебе, щоб вона знала твоє серце, твої думки і вміла їх об'єднувати в одне ціле. Оце і є творчість, оце і є мистецтво. Та хіба ми можемо втілити таке в життя? Та ні, у нас повно справ, ми реалісти, нам лінь...

Ми просто боїмося бути тими, ким ми є.